«Була неділя, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церкві святої Трійці, попри котру переходив, дяки гриміли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнім дрогобицькім бруку, попід муром сиділи купами ріпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скінчиться хвала божа, щоб відтак рушити до Борислава. Деякі хрестилися та шептали «отченаші», другі дрімали на сонячній спеці, інші знов держали в руках десятикрейцарові хлібенята і цибулю і їли, кусаючи з цілого, некраяного хліба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кінця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, і хоть роботи шукати йому не було треба так, як більшій часті отих ріпників, то йому наговорили, що в Бориславі дуже тяжко найти помешкання, а йому хотілося жити десь поблизько «фабрики», при котрій мав робити…»
Іван Франко, «Борислав сміється»
«Площа Святої Трійці о тій порі була порожня і чиста. Після весняної таловини і грязюки, прополощених пізніше зливами, бруківка нині виглядала вмитою й висушеною протягом багатьох днів тихої м’якої погоди, великих і навіть уже дещо зашироких як на таку ранню пору днів, видовжених дещо понад міру, надто ж вечорами, коли присмерк розтягувався без кінця, все ще порожній у своїх надрах, марнотний і безплідний у своїх надто великих очікуваннях. Коли Шльома зачинив за собою засклені двері перукарні, в них відразу зайшло небо — як і в усі малі вікна цього двоповерхового будинку, відкритого чистим глибинам тінистого небосхилу. Зійшовши зі сходинок, він опинився цілком самотнім на краєчку великої й порожньої площевої мушлі, що нею перетікала небесна блакить без сонця. Велика і чиста площа того пополудня лежала, мов баня зі скла, мов новий непочатий рік. Шльома стояв на його березі цілком сірий і згаслий, завалений блакитним — і не важився пошкодити тієї досконалої кулі неторканого дня».
«Чи можна вважати випадковістю, що саме в ті дні прибув великий театр ілюзій, чудовий паноптикум, і став табором на площі Св. Трійці? Я віддавна передбачав це і, сповнений тріумфу, оголосив про це Рудольфові.»
Бруно Шульц, «Геніальна епоха», «Весна»